У ст. 232 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним на підставі зазначеної норми необхідно встановити умисел у діях представника: усвідомлення представником того, що він вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з другою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя

У процесі розгляду справи З. змінив позовні вимоги та просив суд визнати недійсними: договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю підприємства з іноземними інвестиціями «Автолюкс-центр» (далі — ТОВ-2), укладений 8 вересня 2006 р. між засновником цього товариства З. в особі М.А. та М.І.; договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ-2, укладений 2 березня 2007 р. між М.І. та М.А., М.А.В.; рішення зборів учасників ТОВ-2 від 11 жовтня 2006 р. та рішення зборів учасників ТОВ-1 від 2 березня 2007 р.; зміни до статутів ТОВ-2 і ТОВ-1; скасувати державну реєстрацію змін, внесених до державного реєстру. На обґрунтування вимог позивач зазначив, що на підставі установчого договору між ним та М.А.В. у червні 2001 р. було створено ТОВ-2. У квітні 2005 р. на ім’я М.А. позивач видав довіреність на представництво інтересів останнього у діяльності товариства.

Посилаючись на те, що М.А. всупереч інтересам довірителя З., з перевищенням наданих повноважень, а також внаслідок зловмисної домовленості з М.І. вчинила дії з відчуження частки З. у статутному капіталі товариства у своїх інтересах та інтересах третіх осіб, а також те, що під час укладення оспорюваного договору сторони не досягли домовленості стосовно істотних умов договору, а також не дотримали вимог частин 2, 3 ст. 53 Закону № 1576-XII щодо про цедури відчуження частки учасником товариства третім особам, позивач просив про задоволення позову.

Господарський суд Одеської області ухвалою від 19 листопада 2008 р. до участі в справі як відповідачів залучив М.А., М.І., М.А.В. та державного реєстратора відділу державних реєстраторів виконавчого комітету Одеської міської ради.

У січні 2009 р. Г.(М.)І. звернулася до суду із зустрічним позовом, який у процесі розгляду справи було змінено, до З. про встановлення факту придбання частки у статутному капіталі товариства в розмірі 420 тис. грн на підставі договору купівлі-продажу від 8 вересня 2006 р.

Господарський суд Одеської області рішенням від 19 лютого 2009 р. в задоволенні первісного позову відмовив, провадження у справі за зустрічним позовом припинив.

Одеський апеляційний господарський суд постановою від 28 квітня 2009 р., залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 серпня 2009 р., рішення суду першої інстанції змінив: позов З. задовольнив частково — визнав недійсними договори купівлі-продажу від 8 вересня 2006 р., 2 березня 2007 р. та рішення зборів учасників ТОВ-2 від 11 жовтня 2006 р. і ТОВ-1 від 2 березня 2007 р., в іншій частині позовних вимог за первісним позовом провадження у справі припинив. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 4 березня 2010 р. за касаційною скаргою М.А. порушила провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України. Касаційна скарга була обґрунтована різним застосуванням Вищим господарським судом України одного й того самого положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою позов З. задоволено частково, Вищий господарський суд України виходив із доведеності позовних вимог.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Суди при вирішенні спору встановили, що на підставі установчого договору, укладеного між громадянином України М.А. та громадянином Німеччини З., у червні 2001 р. було створено ТОВ-2, частки учасників у статутному фонді якого становили по 50 % у кожного. Відповідно до п. 3.1 статуту зазначеного товариства у редакції 2005 р. розмір його статутного капіталу становив 1 млн 227 тис. 36 грн.

Довіреністю від 14 травня 2005 р., посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, З. уповноважив М.А. бути його представником у всіх установах, підприємствах, організаціях, у тому числі в адміністративних та інших органах як співзасновника ТОВ-2, а також представляти інтереси позивача, підписувати установчі документи, вносити за її розсудом та підписувати будь-які зміни до установчих документів, нову редакцію установчих документів, з правом прийняття на свій розсуд рішення про збільшення або зменшення статутного фонду, внесення іноземних інвестицій, про реорганізацію товариства, про розпорядження на її розсуд будь-яким майном підприємства, брати участь у загальних зборах, голосувати, обирати директора тощо, з правом відчуження в будь-який спосіб належної З. частки в статутному фонді та майні товариства, а також виходу зі складу засновників. Для цього згідно з довіреністю М.А. було надано право підписувати від імені позивача необхідні для виконання зазначеної довіреності документи, укладати та підписувати будь-які угоди.

На підставі цієї довіреності 8 вересня 2006 р. М.А. від імені З. уклала договір купівлі-продажу з Г.(М.)І., відповідно до умов якого З. було продано із належних йому 50 % часток у статутному капіталі ТОВ-2, що в грошовому еквіваленті становить 1 млн 221 тис. 36 грн, — частку в розмірі 50 % у статутному капіталі цього товариства, а Г.(М.)І. придбала зазначену частку. В подальшому нотаріус вніс виправлення до цього договору шляхом визначення розміру відчужуваної частки у відсотках 99,51 %, про що було зроблено відповідний напис.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання зазначеного договору недійсним, позивач та суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов, послалися на те, що цей правочин вчинено внаслідок зловмисної домовленості.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

У ч. 1 ст. 232 цього Кодексу передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним на підставі зазначеної норми необхідно встановити умисел у діях представника: усвідомлення представником того, що він вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з другою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

Суд установив, що довіреністю від 14 травня 2005 р. позивач уповноважив свого представника М.А. розпоряджатися, у тому числі й відчужувати у будь-який спосіб та без обмежень, його корпоративними правами.

За таких обставин суд першої інстанції, встановивши, що М.А. діяла в межах наданих їй довіреністю повноважень та з дотриманням положень статуту ТОВ-2, за відсутності порушень з боку представника прав та охоронюваних законом інтересів позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, а у зв’язку із цим — і підстав для задоволення решти позовних вимог.

Ураховуючи викладене, зазначені вище постанови Вищого господарського суду України та Одеського апеляційного господарського суду підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду Одеської області від 19 лютого 2009 р. — залишенню в силі.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не визнала за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Основного Закону, статтям 2, 39 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-III «Про судоустрій України» ¹ щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду першої інстанції. У зв’язку з цим наведений у ст. 111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷—1112⁰ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу М.А. задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 18 серпня 2009 р. та Одеського апеляційного господарського суду від 28 квітня 2009 р. скасувала, а рішення Господарського суду Одеської області від 19 лютого 2009 р. залишила в силі.

¹ Закон був чинним на час розгляду справи.