Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми ст. 559 ЦК України щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами параграфа 6 (статті 572—593) гл. 49 цього Кодексу та Законом України «Про іпотеку». Статтями 17—19 цього Закону визначено підстави припинення іпотеки, істотні умови договору іпотеки, внесення змін і доповнень до нього

На обґрунтування вимог позивач зазначив, що відповідач без його згоди збільшив відсоткову ставку за кредитним договором від 17 серпня 2007 р., на забезпечення виконання якого було укладено спірні договори, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, що суперечить положенням статей 559, 651 ЦК.

Справу суди розглядали неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Волинської області від 26 січня 2012 р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 5 березня 2012 р., у задоволенні позову відмовлено.

Вищий господарський суд України постановою від 16 травня 2012 р. залишив без змін зазначені судові рішення.

В основу постанови суду касаційної інстанції покладені висновки про те, що порука та застава є окремими самостійними способами забезпечення виконання зобов’язання, тому до договору іпотеки не застосовуються положення ст. 559 ЦК, яка визначає підстави припинення договору поруки; та про те, що позивачем не доведено наявності підстав для розірвання договору поруки, встановлених ст. 559 ЦК.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 р. у справі № 5004/2440/11 ПП послалось на неоднакове застосування Вищим господарським судом України положень статей 546, 553, 559, 575, 651 ЦК, статей 1, 19 Закону від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон № 898-IV), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 квітня 2011 р. у справі № 10/227-10, від 1 листопада 2011 р. у справі № 4/271-6/83, від 31 січня 2012 р. у справі № 51/116-5023/7147/11, від 2 червня 2010 р. у справі № 2/315, від 18 січня 2012 р. у справах № 37/150пд—37/156пд, від 25 січня 2012 р. у справах № 30/74пд та № 30/75пд, від 30 березня 2011 р. у справі №21/218-10, від 29 лютого 2012 р. у справі №30/100пд, від 2 квітня 2012 р. у справі № 30/98пд, від 19 січня 2011 р. у справі № 46/287, від 8 серпня 2011 р. у справі № 30/26пн, від 2 червня 2010 р. у справі № 2/315, у яких висловлена протилежна правова позиція.

Вищий господарський суд України ухвалою від 1 серпня 2012 р. допустив справу № 5004/2440/11 до провадження Верховним Судом України для перегляду оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПП, дослідивши доводи заявника, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили: за умовами кредитного договору, укладеного 17 серпня 2007 р. (далі — кредитний договір) між відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі — ВАТ «Кредитпромбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», та М., ВАТ «Кредитпромбанк» зобов’язався надавати М. кредити в рамках траншевої кредитної лінії в межах загальної суми 180 тис. доларів США.

У п. 2.6 кредитного договору сторони визначили, що проценти за надання кредитів встановлюються в додаткових угодах за кожним кредитом.

Додатковою угодою від 20 серпня 2007 р. до кредитного договору сторони погодили, що ВАТ «Кредитпромбанк» надає позичальнику споживчий кредит в сумі 180 тис. доларів США та встановили процентну ставку в розмірі 13% річних.

Додатковим договором від 22 жовтня 2008 р. до додаткової угоди від 20 серпня 2007 р. сторони встановили процентну ставку з 22 жовтня 2008 р. в розмірі 14,5 % річних.

З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника М. за кредитним договором між ВАТ «Кредитпромбанк» (банк) та ПП (поручитель) 17 серпня 2007 р. укладено договір поруки (далі — договір поруки), відповідно до умов якого поручитель поручився за повне виконання зобов’язань М. (боржник) за кредитним договором.

Згідно із п. 1.2 договору поруки поручитель засвідчив, що ознайомлений та погоджується з істотними умовами кредитного договору, зокрема з тим, що розмір основного зобов’язання складає 180 тис. доларів США, а процентні ставки за користування кредитними коштами встановлюються у додаткових угодах за кожним кредитом до кредитного договору, термін повернення кредиту — не пізніше 15 серпня 2014 р.

Відповідно до п. 1 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що поручитель при підписанні договору поруки погодив визначення розміру процентної ставки за кредитним договором у майбутньому на підставі додаткових угод, тому встановлення процентної ставки за додатковими договорами не є збільшенням обсягу відповідальності поручителя.

Пунктом 2 ст. 651 ЦК передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Суд касаційної інстанції обґрунтовано зазначив, що зміна розміру процентної ставки за кредитним договором шляхом укладання додаткової угоди до кредитного договору не є підставою для розірвання договору, яким було забезпечено виконання основного зобов’язання — договору поруки.

Статтями 546, 575 ЦК визначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Судами встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором 17 серпня 2007 р. між ВАТ «Кредитпромбанк» (іпотекодержатель) та ПП (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно заставною вартістю 133 тис. 218 доларів США.

У п. 1.3 договору іпотеки сторони визначили істотні умови кредитного договору, виконання зобов’язань за яким забезпечується таким чином: розмір основного зобов’язання — 180 тис. доларів США, процентні ставки за користування кредитними коштами встановлюються у додаткових угодах за кожним кредитом до кредитного договору, термін повернення кредиту — не пізніше 15 серпня 2014 р.

Статтею 1 Закону № 898-IV визначено, що іпотека — вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, а майновий поручитель — особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи-боржника за основним зобов’язанням на підставі договору, закону або рішення суду.

Отже, іпотека є самостійним видом забезпечення виконання зобов’язання.

Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми ст. 559 ЦК щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами параграфа 6 (статті 572—593) гл. 49 ЦК та спеціальним законом. Статтями 17—19 Закону № 898-IV встановлено підстави припинення іпотеки, істотні умови договору іпотеки, внесення змін і доповнень до нього.

Суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування ст. 559 ЦК до договору іпотеки та його припинення на підставі ст. 17 Закону № 898-IV.

Постанова Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 р. у справі № 5004/2440/11 є законною.

Керуючись статтями 111²³, 111²⁴, 111²⁶ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: відмовити в задоволенні заяви ПП.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.