Законодавством, чинним на час виникнення
спірних правовідносин, не було передбачено автоматичного поновлення
договору оренди земельної ділянки. Реалізація переважного права на
поновлення цього договору оренди в разі відсутності заперечень з боку
сторін можлива лише за наявності рішення відповідного органу виконавчої
влади або органу місцевого самоврядування. За відсутності такого рішення
неможливо зобов’язати цей орган в судовому порядку укласти такий
договір або поновити його, адже таке зобов’язання суперечитиме вимогам
законодавства
Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 листопада 2012 р. (в и т я г)
До Верховного Суду України звернулася Київська міська
рада (далі — Київрада) із заявою про перегляд постанови Вищого
господарського суду України від 30 січня 2012 р. у справі № 44/69 за
позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Учбово-спортивний
комерційний клуб «Україно» (далі — ТОВ «Україно») до Київради про зміну
умов договору.
Заяву мотивовано тим, що в аналогічних справах,
зокрема у справі № 32/171-6/507, суд касаційної інстанції, застосувавши
до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшов
висновку про те, що відповідно до положень земельного законодавства
необхідною умовою для укладення, зміни та поновлення договору оренди
земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, є наявність
відповідного рішення органу місцевого самоврядування, а отже, визнання
відповідного договору оренди поновленим за відсутності такого рішення є
порушенням передбаченого Конституцією України виключного права цього
органу на здійснення права власності від імені Українського народу та
управління землями, яке підлягає захисту.
ТОВ «Україно» і Київрада не використали наданого їм законом права на участь представника в судовому засіданні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення інших осіб,
які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини,
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що
заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Господарські суди встановили: відповідно до умов
договору на право тимчасового користування землею (у тому числі на
умовах оренди), укладеного ТОВ «Україно» і Київрадою 1 квітня 1994 р. на
підставі рішення останньої від 28 жовтня 1993 р. № 4-а (далі —
договір), Київрада надала, а ТОВ «Україно» прийняло у тимчасове
користування земельну ділянку загальною площею 39 тис. 740 м2,
у тому числі за рахунок земель Дніпровського лісництва Дарницького
лісопаркового господарства згідно із планом землекористування.
Відповідно до п. 1.2. зазначеного договору
земельна ділянка надається на умовах оренди строком на 15 років для
розміщення водно-спортивної бази.
Пунктом 3.2. цього договору передбачено право землекористувача поновлювати договір після закінчення строку його дії.
22 червня 2009 р. ТОВ «Україно» направило до
Київради лист-звернення № 21 про поновлення договору на тих самих
умовах, що були передбачені цим договором, та внесення змін до нього для
продовження строку його дії до 22 липня 2024 р. Київрада не надіслала
ТОВ «Україно» заперечення щодо продовження строку дії договору, що стало
підставою для звернення ТОВ «Україно» до суду.
Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення
суду першої інстанції та погоджуючись з його висновками, виходив із
того, що відповідно до ст. 33 Закону від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про
оренду землі» (далі — Закон № 161-ХІV) у редакції від 17 лютого 2011 р.
у разі відсутності заперечень з боку сторін можливе автоматичне
поновлення договорів оренди земельної ділянки, яка належить до державної
або комунальної власності, без відповідного рішення органу місцевого
самоврядування.
Проте з таким висновком погодитись не можна.
Згідно із ч. 1 ст. 33 Закону № 161-ХІV у редакції,
чинній на час виникнення спірних правовідносин, після закінчення
строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який
належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, має за інших
рівних умов переважне право на поновлення договору.
Відповідно до ст. 13 Конституції земля є об’єктом
права власності Українського народу. Від імені Українського народу права
власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Частиною 1 ст. 116 ЗК визначено, що громадяни та
юридичні особи набувають права власності та права користування
земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за
рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в
межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами
аукціону.
Зі змісту ч. 1 ст. 124 ЗК у редакції, чинній на
час виникнення спірних правовідносин, вбачається, що передача в оренду
земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності,
здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади
або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права
оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення
договору оренди земельної ділянки.
Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня
1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної
компетенції міської ради належить вирішення відповідно до закону питань
регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному
засіданні ради — сесії.
Отже, виходячи з того, що законодавством, чинним
на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено автоматичного
поновлення договорів оренди землі, реалізація переважного права на
поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності
заперечень з боку сторін можлива лише за наявності рішення відповідного
органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. За
відсутності такого рішення неможливо зобов’язати цей орган в судовому
порядку укласти такий договір або поновити його, адже таке зобов’язання
суперечитиме вимогам законодавства.
Крім того, Вищому господарському суду України
необхідно врахувати, що до спірних правовідносин має застосовуватись
саме та редакція закону, яка була чинною на момент їх виникнення,
оскільки згідно зі ст. 58 Конституції закони та інші нормативно-правові
акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують
або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, висновок Вищого господарського суду
України про можливість застосування до спірних правовідносин ст. 33
Закону № 161-ХІV у редакції від 17 лютого 2011 р. є необґрунтованим,
оскільки строк дії укладеного між ТОВ «Україно» і Київрадою договору
закінчився 22 липня 2009 р., а отже, спірні правовідносини між сторонами
виникли до внесення змін у зазначену норму Закону № 161-ХІV.
За таких обставин підлягають задоволенню заява
Київради і її вимога про стягнення на її користь судового збору,
сплаченого за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського
суду України від 30 січня 2012 р. Верховним Судом України, виходячи з
того, що відповідно до ст. 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 4 ст. 49 ГПК стороні, на користь якої
відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої
сторони.
Керуючись статтями 49, 11114, 11123—11125
ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
постановила: заяву Київради задовольнити; постанову Вищого
господарського суду України від 30 січня 2012 р. у справі № 44/69
скасувати; справу направити на новий розгляд до суду касаційної
інстанції; стягнути з ТОВ «Україно» на користь Київради 751 грн 10 коп.
судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України
судового рішення у справі № 44/69.
Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК.
|