Наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, — це не санкції, а спосіб захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора внаслідок знецінення грошових коштів у зв’язку з інфляційними процесами та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання

Позовні вимоги (з посиланням на положення статей 549, 625 ЦК) обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов’язання за договором банківського вкладу (депозиту) від 19 листопада 2008 р. № 08/456 (з урахуванням додаткових угод) щодо повернення вкладу в строк, передбачений умовами договору.

Господарський суд м. Києва рішенням від 22 грудня 2009 р. позов задовольнив частково: постановив стягнути з Банку на користь управління РДА 3 % річних у розмірі 4 тис. 192 грн. У решті позову відмовлено.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 23 березня 2010 р., залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 20 липня 2010 р., рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції і, відповідно, рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що згідно зі статтями 58, 85 Закону від 7 грудня 2000 р. № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі — Закон № 2121-III) банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, тому протягом дії останнього не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

У зв’язку з цим за висновками суду касаційної інстанції вимоги кредитора про стягнення передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих у період дії мораторію, не підлягають задоволенню.

У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 липня 2010 р. з підстав, передбачених п. 1 ст. 111¹⁶ ГПК, Генеральний прокурор України просив скасувати зазначену постанову і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст. 625 ЦК та ст. 85 Закону № 2121-III, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви додано постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р. у справі № 4/719 та від 8 липня 2010 р. у справі № 25/528.

За результатами розгляду касаційних скарг у цих справах Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, що містяться у ст. 625 ЦК та ст. 85 Закону № 2121-III, дійшов висновку про те, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку не поширюється на інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних, оскільки останні входять до складу грошового зобов’язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов’язання.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України визнав, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Вирішуючи справу, що розглядається, суд установив, що 19 листопада 2008 р. управління РДА та Банк уклали договір банківського вкладу (депозиту) № 08/456 з розміщенням вкладу (депозиту) у розмірі 1 млн грн до 18 лютого 2009 р. включно, дата повернення вкладу — 19 лютого 2009 р. Додатковими угодами від 1 грудня 2008 р. № 2 та від 2 грудня 2008 р. № 3 сторони збільшили відсоткову ставку на вклад до 17 % річних та суму вкладу (депозиту) на 7 тис. грн. Банківський вклад повернено з порушенням установленого договором строку.

Правління НБУ постановою від 6 лютого 2009 р. № 53 призначило в Банк тимчасову адміністрацію строком на один рік — з 9 лютого 2009 р. до 9 лютого 2010 р. — та ввело мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану Банку.

У ч. 2 ст. 58 Закону № 2121-III встановлено, що банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань, зокрема у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 85 зазначеного Закону протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

У ст. 625 ЦК визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних — це не санкції, а спосіб захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора внаслідок знецінення грошових коштів у зв’язку з інфляційними процесами та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання, у зв’язку з чим дія мораторію відповідно до ст. 85 Закону № 2121-III на них не поширюється.

За таких обставин висновок Вищого господарського суду України про те, що нараховані позивачем згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК інфляційні втрати та 3 % річних у період дії мораторію є штрафними санкціями, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 111²³—111²⁵ ГПК, Верховний Суд України заяву Генерального прокурора України задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 20 липня 2010 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена лише на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.