З огляду на аналіз змісту ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.
Усупереч наведеним положенням закону суд помилково пов’язав право осіб на приватизацію з фактом їхньої реєстрації в спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі

У вересні 2004 р. Т., яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього З.О., пред’явила в суді позов до управління житлово-комунального господарства Одеської міської ради (далі — УЖКГ) про визнання приватизації недійсною.

Позивачка зазначила, що на підставі розпорядження Одеського міського голови від 8 грудня 2003 р. її чоловіку, З.С., було видано ордер на сім’ю у складі п’яти осіб, у тому числі: її, їхніх двох дітей і матері З.С. — З.Л., на право зайняття чотирикімнатної квартири.

У лютому 2004 р. вона та її малолітній син — З.О., 2002 р. н., вселилися до зазначеної квартири, зареєструвалися в ній і постійно проживають.

У травні 2004 р. померла З.Л., а в липні 2004 р. помер чоловік Т. — З.С. Згодом Т. дізналася, що на підставі заяви З.Л. від 26 березня 2004 р. розпорядженням органу приватизації УЖКГ від 26 березня 2004 р. спірна квартира передана в приватну власність останній, про що того самого дня видано свідоцтво про право власності.

Проте З.Л. ніколи не вселялася до спірної квартири, жодного дня в ній не проживала, постійно мешкала в належному їй на праві власності будинку, де й було зареєстровано її смерть.

Пославшись на те, що такою приватизацією квартири порушені їхні житлові права, Т. просила позов задовольнити, визнати незаконними розпорядження органу приватизації УЖКГ від 26 березня 2004 р. та видане на його підставі свідоцтво про право власності на житло від 26 березня 2004 р. на ім’я З.Л.

Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 14 жовтня 2004 р. позов Т. задовольнив.

На виконання зазначеного рішення було видано розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 р. про визнання недійсною приватизації спірної квартири на ім’я З.Л.

Розпорядженням органу приватизації від 1 листопада 2004 р. спірну квартиру передано у власність Т. та неповнолітнього З.О.

Ухвалою того самого суду від 13 вересня 2005 р. вищезазначене рішення суду скасовано за нововиявленими обставинами.

У грудні 2004 р. З.В. звернувся до суду з позовом до УЖКГ, комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради, Т., З.О., який у січні 2006 р. уточнив, і просив: визнати недійсним розпорядження органу приватизації від 1 листопада 2004 р., яким скасовано розпорядження про приватизацію спірної квартири та свідоцтво про право власності на квартиру на ім’я З.Л.; визнати недійсними розпорядження органу приватизації про передачу спірної квартири у власність Т. і її сина, З.О., від 1 листопада 2004 р. та видане на його підставі свідоцтво про право власності на житло від 1 листопада 2004 р.; визнати за ним у порядку спадкування право власності на квартиру.

З.В. зазначив, що спірну квартиру отримав його брат — З.С., у ній проживали та були зареєстровані: З.С., З.О. та мати — З.Л.

У березні 2004 р. З.С. і З.О. знято з реєстраційного обліку, а З.Л. на законних підставах 26 березня 2004 р. приватизувала спірну квартиру.

У травні 2004 р. З.Л. померла, він — єдиний спадкоємець, за заповітом прийняв спадщину в установленому законом порядку.

Відповідачка з неповнолітнім сином незаконно заволоділи квартирою, уже після смерті З.Л. зареєструвалися в ній та безпідставно приватизували квартиру на своє ім’я.

Справу суди розглядали неодноразово.

У листопаді 2008 р. Т. доповнила свої позовні вимоги та просила визнати незаконними зняття її разом із неповнолітнім З.О. з реєстраційного обліку 26 березня 2004 р. та реєстрацію 15 березня 2004 р. в спірній квартирі З.Л.

Вона зазначила, що відповідно до пунктів 11, 15 Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 р. № 35¹), який діяв до травня 2006 р., для здійснення реєстрації та зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання особа подає письмову заяву.

Проте з такою заявою до відповідних органів вона ніколи не зверталася, немає й заяви З.Л. на реєстрацію її в спірній квартирі.

Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2011 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2012 р., у задоволенні позовних вимог Т. відмовлено, позов З.В. задоволено: визнано недійсним розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 р. «Про визнання недійсними розпорядження органу приватизації від 26 березня 2004 р. та свідоцтва від 26 березня 2004 р. про право власності на житло»; визнано недійсними розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 р. та свідоцтво про право власності на житло від 1 листопада 2004 р., видане на ім’я Т. та З.О.; визнано за З.В. право власності в порядку спадкування на квартиру за заповітом після смерті З.Л., яка померла у травні 2004 р.

Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 травня 2012 р. відмовив у відкритті касаційного провадження у справі.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 р. Т. порушила питання про скасування ухвалених у справі рішень судів та ухвалення нового рішення про задоволення її позову з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, — неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема ст. 5 Закону від 19 червня 1992 р. № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон № 2482- XІІ).

Як на приклад наявності зазначеної підстави для подання заяви про перегляд судових рішень Т. послалася на ухвалу Верховного Суду України від 4 квітня 2007 р. та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2011 р.

Т. вказала на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наведених для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди встановили, що на підставі розпорядження Одеського міського голови від 8 грудня 2003 р. З.С. як співробітнику управління Міністерства внутрішніх справ України видано ордер на право зайняття чотирикімнатної квартири на сім’ю у складі п’яти осіб — на нього, його дружину — Т., їхніх двох дітей та матір — З.Л.

24 лютого 2004 р. на підставі заяви, поданої Т., остання разом з її неповнолітнім сином були зареєстровані в зазначеній квартирі.

15 березня 2004 р. у квартирі було зареєстровано З.Л.

26 березня 2004 р. Т. та її неповнолітнього сина З.О. знято з реєстраційного обліку.

Відмовляючи в задоволенні позову Т. та задовольняючи позов З.В., суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що Т. на час приватизації спірної квартири З.Л., 26 березня 2004 р., не була зареєстрована у ній, оскільки була знята цього самого дня з реєстраційного обліку за вказаною адресою, а отже, З.Л. правомірно здійснила приватизацію спірної квартири, тому що єдина була зареєстрована в спірній квартирі на час її приватизації.

Разом із цим у судових рішеннях, доданих до заяви Т. як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що суд під час розгляду спору про визнання недійсним свідоцтва про право власності на жиле приміщення на підставі ч. 2 ст. 8 Закону № 2482-XІІ повинен враховувати, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність громадян за письмовою згодою повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням власника квартири.

Таким чином, виявлено неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме Закону № 2482-XІІ.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційними судами зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з такого.

Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону № 2482-XІІ наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Суди встановили, що Т. і З.О. вселилися до спірної квартири на підставі ордера, виданого у тому числі й на їхнє ім’я, та були в установленому законом порядку зареєстровані за відповідною адресою 24 лютого 2004 р.

Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК² ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

З огляду на аналіз змісту Закону № 2482-XІІ у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК, ст. 29 ЦК місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.

Місцем проживання дитини до дев’яти років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов’язали право Т. та неповнолітнього З.О. на приватизацію з фактом реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі.

Рішення суду у справі, яка переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, оскільки не містить будь-яких висновків щодо доводів Т. про її право на участь у приватизації спірної квартири у зв’язку з наявністю права на житло, постійним проживанням у квартирі разом із неповнолітнім сином та зняття її з реєстраційного обліку поза її волею.

За таких обставин, керуючись статтями 355, 360², 360³, 360⁵ ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України заяву Т. про перегляд Верховним Судом України рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2011 р., ухвали Апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2012 р. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 р. задовольнила частково: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

¹ Постанова втратила чинність, але була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

² У редакції, чинній на на момент виникнення спірних правовідносин.