Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений ст. 140 ЗК України і є вичерпним. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, зазначеним Кодексом не передбачено

Позивач послався на те, що розпорядженням голови Райдержадміністрації від 30 травня 2007 р. Ш. передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради. 1 червня 2007 р. відповідачці видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

Розпорядженням голови Херсонської обласної державної адміністрації (далі — Облдержадміністрація) від 11 липня 2008 р. на підставі протесту прокурора Херсонської області (далі — обласний прокурор) зазначене розпорядження голови Райдержадміністрації скасовано.

Вважаючи, що у зв’язку зі скасуванням розпорядження про передачу у власність земельної ділянки у відповідачки немає правових підстав для набуття права власності на вказану земельну ділянку, та пославшись на статті 116, 125, 155 ЗК, міжрайонний прокурор просив визнати державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 1 червня 2007 р. на ім’я Ш., недійсним.

Голопристанський районний суд Херсонської області рішенням від 28 липня 2010 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2011 р., у задоволенні позову міжрайонного прокурора відмовив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 р. касаційну скаргу прокуратури Херсонської області відхилено, зазначені рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У заяві Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 р. порушено питання про скасування цього судового рішення й ухвалення нового — про задоволення позову з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: положень Конституції України, ВК, статей 80, 88, 116, 140 ЗК, ст. 33 Закону від 9 квітня 1999 р. № 86-XIV «Про місцеві державні адміністрації», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Так, Генеральна прокуратура України зазначила, що, на відміну від судових рішень в інших справах, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні зазначеного позову, оскільки скасування рішення органу виконавчої влади, відповідно до якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, не є визначеною ЗК підставою для припинення права власності на земельну ділянку та для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Як приклад наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Генеральна прокуратура України надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 30 листопада 2011 р. у справі за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної ради про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки; від 14 грудня 2011 р. у справі за позовом прокурора Каланчацького району Херсонської області в інтересах Облдержадміністрації про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку.

Так, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 р. оскаржувані судові рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановляючи зазначену ухвалу, суд касаційної інстанції: встановив, що рішенням селищної ради від 19 травня 2009 р. за протестом прокурора скасовано рішення цієї ж ради, на підставі яких відповідачам було видано державні акти на право власності на земельні ділянки; застосував до спірних правовідносин положення Конституції, ст. 1, п. б ст. 18 і ст. 118 ЗК та виходив із того, що відповідачам не було відомо про виділення їм земельних ділянок, а суди не з’ясували обставин, за яких земельні ділянки виділені й передані в приватну власність відповідачам, що має значення для правильного вирішення справи.

В ухвалі від 14 грудня 2011 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову прокурора Каланчацького району Херсонської області про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку у зв’язку зі скасуванням розпорядженням голови Облдержадміністрації від 20 січня 2010 р. розпорядження голови Райдержадміністрації, на підставі якого було видано зазначений державний акт, і залишила в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вказаного позову. При цьому суд касаційної інстанції, не погодившись із висновками апеляційного суду про відсутність підстав для визнання державного акта на право власності на земельну ділянку через заперечення відповідача проти припинення його права власності на земельну ділянку та непроведення вилучення ділянки в передбаченому земельним законодавством порядку, виходив із того, що акт, відповідно до якого відповідачу безоплатно надано у власність земельну ділянку, скасований, правових підстав набуття такого права власності немає, тому державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий відповідачу, є недійсним.

Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції виходив із того, що ст. 140 ЗК визначено вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку, серед яких скасування рішення органу виконавчої влади, відповідно до якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, немає. На підставах, передбачених ч. 5 ст. 88 ВК, ст. 118 ЗК, міжрайонний прокурор позову не заявляв, і він не позбавлений права пред’явити такий позов.

Отже, аналіз зазначених судових рішень дає підстави вважати, що, постановляючи ухвалу від 14 грудня 2011 р. у справі, яка переглядається, за позовом міжрайонного прокурора та ухвалу від 14 грудня 2011 р., наведену в заяві як приклад, — у справі за позовом прокурора Каланчацького району Херсонської області, суд касаційної інстанції за подібних предмета спору та змісту позовних вимог дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява Генеральної прокуратури України задоволенню не підлягає.

Суди встановили, що на підставі розпорядження голови Райдержадміністрації від 30 травня 2007 р. Ш. передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради, а 1 червня 2007 р. відповідачці видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

За протестом обласного прокурора розпорядженням голови Облдержадміністрації від 11 липня 2008 р. зазначене вище розпорядження голови Райдержадміністрації було скасовано.

Порядок припинення прав на землю регулюється гл. 22 ЗК.

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140—149 ЗК.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений ст. 140 ЗК. Так, підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Зазначений перелік є вичерпним.

Отже, такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, ЗК не передбачено.

Такого самого по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову у справі, що переглядається.

Подібну позицію висловив Пленум Верховного Суду України в абз. 2 п. 8 постанови від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (у редакції постанови від 19 березня 2010 р.), згідно з яким при вирішенні в судовому порядку питання про недійсність документів, виданих на підставі переглянутого рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у власність чи користування, слід враховувати Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), відповідно до п. 5 мотивувальної частини якого органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Таким чином, ухвала суду касаційної інстанції в цій справі постановлена згідно із законом. Обставини, на які послався заявник у заяві та які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360³, ст. 360⁵ ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у задоволенні заяви Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 р. відмовила.