Відповідно до вимог ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна і з’ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити факти: спільного проживання однією сім’єю; спільний побут; взаємні права та обов’язки (статті 3, 74 СК України)

Позивачка зазначила, що в період з 2003 р. до лютого 2008 р. вона проживала однією сім’єю без реєстрації шлюбу з В.Д., а 23 лютого 2008 р. їх шлюб було зареєстровано. 23 грудня 2005 р. за її кошти вони придбали житловий будинок, зареєструвавши його на ім’я В.Д. У травні 2009 р. відповідач подарував цей житловий будинок і земельну ділянку своїй дочці — В.К.

З урахуванням викладеного та ст. 74 СК позивачка просила суд встановити факт її проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з В.Д. з 2003 р. та визнати спільною сумісною власністю зазначене вище майно, а на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК визнати недійсними договори дарування спірного житлового будинку й земельної ділянки від 15 травня 2009 р. і визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки.

Гагарінський районний суд м. Севастополя рішенням від 22 грудня 2009 р. позов задовольнив: встановив факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу М. і В.Д. з 2003 р.; визнав недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладені між В.Д. і В.К. 15 травня 2009 р., і визнав спільною сумісною власністю М. та В.Д. зазначене вище майно; поділив спільне майно подружжя й визнав за М. право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку та земельної ділянки; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд м. Севастополя рішенням від 11 березня 2010 р. рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову М. відмовив: скасував заходи забезпечення позову; вирішив питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі М., пославшись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи М. у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що надані позивачкою докази не підтверджують той факт, що М. і В.Д. у період з 2003 р. до 23 лютого 2008 р. проживали однією сім’єю, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки. Також суд у рішенні зазначив, що до реєстрації шлюбу з відповідачем позивачка в період з 1 лютого 2003 р. до 6 жовтня 2005 р. перебувала в зареєстрованому шлюбі з М.С.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки він дійшов їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до вимог ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна і з’ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити факти: спільного проживання однією сім’єю; спільний побут; взаємні права та обов’язки (статті 3, 74 СК).

Водночас, як установив суд, М. перебувала в зареєстрованому шлюбі з М.С. у період з 1 лютого 2003 р. до 6 жовтня 2005 р. Однак згідно з договором купівлі-продажу спірний будинок придбано 23 грудня 2005 р., тобто після розірвання шлюбу позивачки з М.С.

Апеляційний суд належної оцінки зазначеним доказам не дав та не врахував, що на випадок, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, застосовується ст. 74 СК.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, на порушення вимог статей 212—214, 316 ЦПК апеляційний суд, ухвалюючи рішення, зазначених вимог закону не врахував; належним чином не перевірив доводів і заперечень сторін та наданих ними доказів щодо проживання М. і В.Д. однією сім’єю без реєстрації шлюбу й набуття ними спірного майна за час спільного проживання; не встановив обсяг спільно нажитого М. і В.Д. майна. Зокрема, апеляційний суд, переоцінюючи докази, надані позивачкою до суду першої інстанції щодо підтвердження її вимог про встановлення факту проживання однією сім’єю, формально пославшись на те, що ці докази у сукупності та взаємному зв’язку не підтверджують її вимог, не зазначив, які норми процесуального права порушив місцевий суд, надаючи цим доказам певну правову оцінку; не вказав, чому він відхиляє одні докази і приймає інші, що є його обов’язком відповідно до ч. 4 ст. 212 ЦПК.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК щодо законності та обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. задовольнила частково: рішення Апеляційного суду м. Севастополя від 11 березня 2010 р. скасувала, справу передала на новий апеляційний розгляд.