Відповідно до ч. 5 ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Таким чином, закон містить вказівку на перерозподіл обов’язку доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, була спричинена внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Разом з тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела.
Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується завдана нею і моральна шкода, в тому числі якщо шкоди завдано ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1167 ЦК України)

Позивачка послалася на те, що 29 липня 2005 р. у дворі будинку водій А.С., керуючи автомобілем, що належить А.В., здійснив на неї наїзд. Внаслідок цього їй спричинено тілесні ушкодження, через що завдано матеріальної та моральної шкоди. Ураховуючи викладене, Л. просила задовольнити позовні вимоги і стягнути з відповідача 327 грн 16 коп. витрат на лікування, 15 тис. грн — на відшкодування моральної шкоди.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 7 липня 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 р., у задоволенні позовних вимог Л. відмовив.

У касаційній скарзі Л., пославшись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалені судові рішення і передати справу до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З огляду на положення п. 2 розд. ХІІІ «Перехідні положення» Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» справа має розглядатися за правилами ЦПК від 18 березня 2004 р. в редакції, чинній до введення в дію цього Закону.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що вину відповідача у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди (далі — ДТП) належними доказами не доведено, а розгляд кримінальної справи ще не закінчено, тому підстав для задоволення позову немає. При цьому суд керувався положеннями статей 1166 і 1167 ЦК, які передбачають загальні підстави відповідальності за завдану шкоду.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Суд установив, що 29 липня 2005 р. на прибудинковій території житлового будинку водій А.С., керуючи автомобілем, що належить А.В., допустив наїзд на Л., спричинивши їй тілесні ушкодження у вигляді перелому кістки лівої руки, значні ушкодження гомілки правої ноги, ушкодження лівої ноги.

Постановою слідчого Печерського районного управління ГУ МВС України в м. Києві від 26 лютого 2009 р. кримінальну справу стосовно А.С. за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, направлено до суду з поданням про звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 11¹ КПК у зв’язку із закінченням строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності. У ході судового розгляду обвинувачений відмовився від закриття кримінальної справи на цій підставі, тому Печерський районний суд м. Києва постановою від 17 квітня 2009 р. відмовив у задоволенні подання про звільнення А.С. від кримінальної відповідальності, оскільки він не визнав своєї вини у вчиненні інкримінованого злочину та наполягав на розгляді справи з постановленням виправдувального вироку. З цієї постанови вбачається, що ДТП сталася внаслідок порушення А.С. п. 10.9, підпункту «б» п. 2.3 та п. 26.1 Правил дорожнього руху (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306), через що він здійснив наїзд на пішохода Л., спричинивши їй тілесні ушкодження.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК).

При цьому відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами) шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, — незалежно від наявності вини.

Згідно з ч. 5 ст. 1187 ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Таким чином, закон містить вказівку на перерозподіл обов’язку доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, була спричинена внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Разом з тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела.

Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується завдана нею і моральна шкода, в тому числі якщо шкоди завдано ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1167 ЦК).

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суди не з’ясували фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, механізму вчинення ДТП не досліджували взагалі. Доказів, які б свідчили, що шкоди позивачці було завдано внаслідок непереборної сили або умислу А.С., суд не встановив.

Суд апеляційної інстанції на це уваги не звернув, на порушення вимог статей 303 і 305 ЦПК не перевірив наведених в апеляційній скарзі доводів, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення місцевого суду без змін.

За таких обставин, керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л.А. задовольнила: рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 липня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.