У вересні 2008 р. Тутарова Л.В. звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з Управління недоотримані суми на оздоровлення за 2003, 2004, 2005 та 2007 рр.

На обґрунтування позову Тутарова Л.В. послалася на те, що вона має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 2-Б, перебуває на обліку в Управлінні та має право на виплату щорічної допомоги на оздоровлення з урахуванням положень ст. 48 Закону від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІI «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі — Закон № 796-ХІI).

Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області постановою від 30 жовтня 2008 р., залишеною без змін ухвалами Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2009 р. та Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2010 р., позов Тутарової Л.В. задовольнив частково: зобов’язав Управління виплатити за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Тутарової Л.В. недоплачену суму допомоги на оздоровлення за 2003 р. у розмірі 539 грн 30 коп., за 2004 р. — 599 грн 30 коп., за 2005 р. — 854 грн 30 коп., за 2007 р. — 1 тис. 305 грн, а всього — 3 тис. 297 грн 90 коп. У частині позовних вимог Тутарової Л.В. про визнання дій Управління незаконними відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, визнав позов обґрунтованим та застосовував положення п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК, відповідно до якого позовна давність не поширюється на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

У заяві про перегляд наведених судових рішень зазначається, що касаційний суд у справі за позовом Гаєвого О.А. до Управління про стягнення недоотриманих коштів на оздоровлення зазначив, що строки звернення до адміністративного суду з вимогою вирішити публічно-правовий спір встановлюються КАС, а не гл. 19 ЦК.

Заява Управління про перегляд оскаржуваної ухвали Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 99 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Як «інші закони» не можуть розумітися положення гл. 19 ЦК, оскільки позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а адміністративний позов — звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Виходячи зі змісту ст. 99 КАС, інші закони — це закони, які встановлюють строки звернення до адміністративного суду з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Зважаючи на те, що позовна заява в адміністративній справі може містити цивільно-правову вимогу, позовна давність в адміністративних справах застосовується виключно до цивільно-правових вимог, які об’єднані в одне провадження з публічно-правовим спором.

Спір про нарахування суб’єктом владних повноважень та проведення встановлених ст. 48 Закону № 796-ХІI виплат є публічно-правовим, а не цивільно-правовою вимогою, заявленою в адміністративній справі. У зв’язку з цим до таких вимог правила позовної давності, встановлені гл. 19 ЦК, не застосовуються.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КАС, чинної на час вирішення спору в суді першої інстанції, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що суб’єкт владних повноважень мав право вимагати застосувати наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду, але він не мав права посилатися на положення ст. 99 КАС як на підставу для обмеження виплат, встановлених ст. 48 Закону № 796-ХІI, оскільки зазначена стаття КАС встановлює строки звернення до адміністративного суду і не регламентує порядок діяльності суб’єкта владних повноважень при нарахуванні та здійсненні виплат, встановлених ст. 48 цього Закону.

Зважаючи на те, що суб’єкт владних повноважень, здійснюючи свої владні управлінські функції, повинен діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності він може посилаючись на норми права, які регламентують його діяльність, а не на діяльність суду.

Ураховуючи наведене, Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, неправильно застосував норми матеріального права.

Згідно з ч. 1 ст. 243 КАС Верховний Суд України задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених ч. 1 ст. 237 цього Кодексу.

Керуючись статтями 242, 243 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву Управління задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2010 р. скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції на новий розгляд.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.