Включення підприємством до складу валових витрат суми відсотків за користування кредитними коштами передбачено підпунктом 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»

У березні 2007 р. ДП звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення МДПІ від 15 січня 2007 р. № 0000012301/0, яким визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток підприємств у сумі 46 тис. 832 грн, а саме: 34 тис. 958 грн — основний платіж та 11 тис. 874 грн — штрафні санкції.

На обґрунтування позову ДП послалося на те, що висновок МДПІ про порушення підпункту 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі — Закон № 334/94-ВР) у зв’язку з включенням до складу валових витрат відсотків за користування кредитними коштами, що використовувались у господарських операціях, за якими не отримано прибутку, є протиправним.

Суди встановили, що державна податкова інспекція у Сквирському районі Київської області (правонаступником якої є МДПІ) у період з 20 листопада по 12 грудня 2006 р. провела планову комплексну документальну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ДП вимог податкового та валютного законодавства за період з 1 січня 2005 р. по 1 липня 2006 р., за результатами якої був складений акт перевірки від 26 грудня 2006 р. № 342/231/36/25396329.

У ході цієї перевірки було виявлено, зокрема, факт включення ДП до валових витрат підприємства відсотків за користування кредитом, одержаним ним за договором від 22 серпня 2005 р. № 19/1417/2005 про надання кредитної лінії, укладеним з акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна».

Кошти, отримані ДП від цього банку за зазначеним вище договором із цільовим призначенням на поповнення обігових коштів, були перераховані нерезидентам на придбання товарів, у тому числі продуктів харчування, з метою їх подальшого продажу на території України й отримання прибутку, а відповідні відсотки за наданий кредит на підставі положень Закону № 334/94-ВР були зараховані ДП до валових витрат звітного періоду.

Однак контрагенти ДП не виконали свої зобов’язання та повернули передплачені кошти.

МДПІ зробила висновок про фактичне використання одержаних у кредит коштів не в межах господарської діяльності ДП та за результатами перевірки прийняла оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Господарський суд Київської області постановою від 15 червня 2007 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2008 р., позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ДП правомірно включило до складу валових витрат підприємства витрати на оплату відсотків за користування кредитними коштами, тому посилання МДПІ на порушення ДП положень Закону № 334/94-ВР та непов’язаність операції отримання кредиту з господарською діяльністю є необґрунтованими та не відповідають даним бухгалтерського та податкового обліку ДП.

Вищий адміністративний суд України постановою від 2 грудня 2010 р. рішення попередніх судів скасував, у задоволенні позову відмовив.

При цьому суд касаційної інстанції послався на те, що за змістом п. 1.32 ст. 1 та підпункту 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону № 334/94-ВР обов’язковою умовою віднесення витрат підприємства на сплату відсотків за користування кредитом до складу валових витрат є зв’язок цих витрат з господарською діяльністю платника. Необхідною ж умовою ведення господарської діяльності є здійснення господарських операцій (як прибуткових, так і збиткових), тобто дій або подій, які викликають зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд виходив із того, що в цьому випадку відсутній факт вчинення господарських операцій ДП з використанням кредитних коштів, оскільки у зв’язку з розірванням укладених з нерезидентами договорів купівлі-продажу товару кредитні кошти були повернуті ДП та не відбулося жодних змін у майновому стані платника, що є визначальною ознакою господарської операції.

У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, ДП просило скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 р. та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заява про перегляд оскаржуваної постанови Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ДП ухвалі цього ж суду від 13 липня 2006 р. по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано підпункт 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону № 334/94-ВР.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що ним було неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 липня 2006 р. залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Добродій» до державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

У цій справі Господарський суд м. Києва ухвалив рішення від 2 червня 2005 р. про задоволення позову.

Суди при вирішенні спору дійшли висновку про правомірність віднесення зазначеним товариством відсотків за користування банківськими кредитами до складу валових витрат виробництва та обігу з огляду на використання кредитів у власній господарській діяльності, що передбачено підпунктом 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону № 334/94-ВР. При цьому суди посилалися на те, що укладання позивачем договорів купівлі-продажу (контрактів), навіть при їх наступному розірванні, свідчить про направленість діяльності на отримання доходу, яка визначає останню як господарську. Однак господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.

У ст. 42 ГК визначено, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Зі змісту підпункту 1.32 ст. 1 Закону № 334/94-ВР убачається, що господарська діяльність — це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь цієї особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Крім того, підпунктом 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 цього самого Закону передбачено, що до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що ДП при укладенні договору купівлі-продажу з нерезидентом мало на меті отримання прибутку і здійснювало свою діяльність відповідно до визначених цілей, однак його діяльність не дала очікуваного результату з незалежних від ДП причин, що спростовує висновки МДПІ про здійснення ДП негосподарської діяльності, тобто такої, що не передбачає мети отримання прибутку. Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов’язана з його господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Таким чином, ДП обґрунтовано включило до складу валових витрат суму відсотків за користування кредитними коштами. Такі дії відповідають приписам підпункту 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону № 334/94-ВР. Рішення судів першої та другої інстанцій є законними.

Водночас Вищий адміністративний суд України неправильно застосував (розтлумачив) норми матеріального права та безпідставно скасував судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, вважаючи, що ДП протиправно включило кошти до складу валових витрат підприємства на оплату відсотків за користування кредитними коштами, оскільки із розірванням укладених з нерезидентами договорів купівлі-продажу товару та поверненням коштів ДП не відбулося жодних змін у його майновому стані, а тому й відсутній факт здійснення господарської операції. Внаслідок цього суд зробив неправильний висновок, що ДП правомірно було донараховано податкове зобов’язання з податку на прибуток підприємства за оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням.

Враховуючи наведене, рішення касаційного суду підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до цього самого суду.

Керуючись статями 241—244 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву ДП задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.